маєш; не вигадаєш гіршої за цю пику, їй-богу, не вигадаєш! Так отжеж ні, піду, навмисно верну його, ледацюгу! Не дам ушитися, піду приведу падлюку! (Вибігає.)
Агафія Тихонівна. Вже так, далебі, серце б'ється, що й висловити важко. Скрізь, куди не повернуся, скрізь отак і стоїть Іван Кузьмич. Щира правда, що від своєї долі ніяк не можна втекти. Оце зовсім хотіла була думати про щось інше, та за що не візьмусь, — пробувала змотувати нитки, шила ридикюль, — а Іван Кузьмич усе отак і лізе під руку. (Помовчавши.) Отож таки, нарешті, чекає мене переміна стану! Візьмуть мене, поведуть до церкви… потім залишать саму з мужчиною — ух! Дрож так мене і проймає. Прощай, колишнє моє дівоче життя. (Плаче.) Стільки літ прожила в спокої… Ото жила, жила — а тепер доводиться йти заміж! Самих турбот скільки: діти, хлоп'ята, народ забіякуватий, а там і дівчата підуть; підростуть — віддавай їх заміж. Добре ще, як вийдуть за путящих, а як за п'яниць, або за таких, що готовий сьогодні ж поставити на карту все, що є на ньому! (Починає помалу знов ридати.) Не довелось і повеселитися мені в дівочому стані, і двадцяти семи років не пробула дів-
