(Невелика кімната: номер гостинниці. Ліжко, стіл, чамайдан, пуста пляшка, чоботи і щітка для чищення одежі, Йосип лежить на ліжку).
Йосип. А чорт би вбив твого батька, так їсти хочеться, аж у животі корчить. Така гуркотня, наче цілий полк в тарабан бье і в сурми сурмлять. Не доїдемо до дому, та й тільки. Ну, що ти скажеш? От вже другий місяць минає, як виїхали з Петербургу. В дорозі всі грошенята проциндрив, голубчик, тепер лежить, підобгавши хвоста, як собака. А вистачило-б; ще й як вистачило-б на дорогу; так ні, бач, треба в котрімсь місці себе показать, (передражнює) „Гей, Йосип. Іди подивись найкращу кімнату, та щоб обід був не аби-який, я не можу їсти чорт-зна-чого, мені треба, щоб обід був он який“. Хоч-би ж що путнє було, а то всього легистратур, та й тільки. Теж з приїзжими знайомство зводить, в карти грає, от і догравсь. А, та й обридло мені отаке життя, нема кращого життя, як в селі. Воно, правду кажучи, нема такої публичности, зате менше клопоту, лежи собі на печи, та й жуй калачі. Воно, хто каже, — Петербурзьке життя й порівняти до тутешнього не можна. Аби гроші були, а що до життя, то що й казать. Політика, кіятри, собаки тобі танцюють, все що хочеш. Знов же і розмову ведуть на делікатну ногу. Підеш на Щукин, — крамарі тобі теж кричать „поштенєйший“, на перевозі у човні з чиновниками їдеш поруч. Захотів кумпанії, — іди до
