Йосип. (увіходе). Там городничий приїхав, питає про вас.
Хлест. (злякавшись). От тобі й маєш! Ця тварюка — трактирщик вже встиг поскаржитись. Ну, що як, і справді, він потягне мене до острогу? Ну, коли делікатно попросить, я нічого… Ні, ні, з якої речі, я не хочу. Там по місту лазять офицери і народ, а я, наче, навмисне напустив шику і переморгнувся з однією купецькою дочкою… Ні, цього не буде, я не згоден… та що ж він таке? Як він, справді, посміє! Що я йому, — купець який–небудь, чи ремісник? (бадьориться й випростується). Та я йому просто скажу: — Яке ви маєте право, Я вам не… яке ви… (Ручка па дверях вертиться. Хлестаков зблід і корчиться).
Город. (Оправляється і простягає руки по швам). — Бажаю здоровля на многі літа.
Хлест. (кланяється). Моє поважання.
Город. Прошу вибачить…
Хлест. Нічого.
Город. Мій прямий обов'язок, яко начальника тутешнього міста, повсяк час турбуватися про те, щоб приїзжим і всім благородним людям не було ніяких утисків…
Хлест. (Спершу заїкається, але потім говорить сміливо). Так, але що ж робить? Я тут ні в чім невинен… Я потім все заплачу… Мені з маєтку пришлють і я заплачу. (Бобчинський виглядає з-за дверей). Він сам більше винен: м'ясо на обід подають, як підошву; або суп,
