Город. (На-бік). Фу, слава тобі Господи! Гроші взяв. Здається, діло на добрій дорозі. А я йому замісць двох сотень — чотирі всунув.
Хлест. Гей, Йосипе. (Йосип увійшов). Поклич сюди служку. (До городничого і Добчинського). А що ж це ви, панове, стоїте? Прошу сідати. (Добчинському). Милости прошу.
Город. Дякуємо, ми й так постоїмо!
Хлест. Сідайте, будь ласка, сідайте. Я тепер бачу вашу справжню щирість, вашу прихильність, а то, правду кажучи, я зразу подумав, що ви мене… (Добчинському). Сідайте, прошу. (Городничий і Добчинський сідають. Бобчинський виглядає у двері й усміхається).
Город. (На-бік). Треба йти сміливіще, навпростець. Він, бач, хоче, щоб його вважали за інкогніто… Добре, стривай, я тобі зараз жучків підпущу, прикинусь, ніби я зовсім не знаю, що він за один! (Голосно). Ми оце ходили по службі, от з Петром Івановичем Добчинським, тутешнім дідичем, і зайшли навмисне в гостиницю, щоб довідатись, чи добре з приїзжими поводяться, бо я, — повинен вам сказати, не так — як там инші городничі, яким ні до чого ніякого діла нема, але я, крім своїх прямих обов'язків, що по закону до мене належать, ще, яко християнин, лічу своїм обов'язком виповняти Божі закони чоловіколюбія, щоб всякому смертному був гідний його прийом. — І от, наче в нагороду, Бог привів звести таке приємне знайомство.
Хлест. Я теж сам дуже радий, дуже радий. Правду кажучи, не прийди ви сюди, довго б тут просидів, бо просто Вам кажу: немав би, чим заплатити.
Город. (На-бік). Ач якого жука підпускає: не мав би чим заплатить! (Голосно). Дозволю собі одно питання: куди і в які місця ваша подорожня?
