вмер з переляку. Петро Івановичу, як ви міркуєте, хто він такий буде по рангу?
Добч. Я так думаю, що генерал.
Бобч. А я так думаю, що генерал… перед ним мішка гречаної вовни не варт, а коли вже генерал, то хіба генералісімус? Державну Раду як придавив? Ходім зараз роскажемо про все Амосу Федоровичу і Коробкину. Бувайте здорові, Ганно Андрієвно!
Добч. До побачення, кумонько! (Обидва виходять).
Арт. Пил. Страшно, а від чого, і сам не знаю. А ми ж, навіть, не в мундірах. Ну що, як проспиться, та до Петербургу повідомить! {{fine|(Ідуть засмучені вкупі з діректором школи) Будьте здорові, пані.
Ганна Андр. Ах, який приємний!
Мар. Ант. Ах, який милий!
Ган. Андр. Але яке делікатне поводження! Зразу видко столичну пташку, рухи і все таке… ах, як чудово! Як я люблю таких молодих людей, просто до нестями. Я, одначе, йому дуже вподобалась: я запримітила — все на мене подивлявся.
Мар. Ант. Що ви, мамочко?! Він увесь час на мене дивився!
Ган. Андр. Ну, ти з своїми дурощами далі. Це тут зовсім не до–речі.
Мар. Ант. Е, ні, мамочко, це правда.
Ган. Андр. Ну, от! Боже борони, щоб не посуперечити; не можна! Де йому там було на тебе дивиться? Та й з якої речі він би дивився на тебе?
Мар. Ант. Та, їй Богу-ж, мамочко, дивився. І тоді, коли говорив про літературу, то на мене зиркнув,
