і коли росказував, як грав у віста з послами, теж на мене глянув.
Ган. Андр. Ну, можливо, один там який раз глянув, та й то так, аби — то… ет, мовляв, подивлюся вже й на неї!
Город. (виходе на шпиньках). Чш… ш…
Ган. Андр. Ну, що?
Город. Вже й сам не радий, що напоїв. Ну, що, коли хоч половина всього того, що він тут казав, — правда? (замислився). Та як же не правда? Що у тверезого на умі, те у пьяного на язиці! Пьяний тільки все виверне. Воно, звісно, прибрехав трохи, але хто не бреше, особливо в такому ділі. З міністрами грав, до царя їздить,.. Отак, чим більше про це думаєш, тим більше в голові у тебе макітриться. Так, наче стоїш на високій дзвіниці, або наче тебе збіраються повісить.
Ган. Андр. А я, навіть, ніякого страху не почуваю. Я тільки бачила перед собою освіченого чоловіка високого тону, великого світу, а про те, який там на йому ранг, мені байдуже.
Город. Ну, та воно звісно — вам, жінкам, закон не писаний. Вже цього досить. Вам що? Все фінтерлюшки, а ляпнуть иноді ні з цього, ні з того таке слово, що… що-ж вийде? Вас вибьють різками, от і все, а нашого брата так запроторять, що й не знайдеш. Ти, серце моє, поводилася з ним так вільно, немов з яким-небудь Добчинським.
Ган. Андр. Ну, про це прошу не турбуватись; ми де-що знаємо таке… (подивляється на дочку).
