Город. Ну, з вами говорити… От справді оказія. І досі не можу опам'ятатись від переляку… (одчиняє двері й говорить). Мишко, поклич сюди квартальних Свистунова та Держиморду: вони тут повинні бути за ворітьми. (помовчав). Чудеса та й тільки діються на світі: хоч би ж сказати показний чоловік був, а то худеньке, маленьке, тоненьке, як ти дізнаєшся хто він? Що воєнний, все ж таки показує себе, а як натягне фрачок, немов та муха з підризаними крилами, або горобець безперий. А довго тримався в трактирі, такі ломоти строїв, жуків та інфузорій напустив, що здається в віки вічні не домацався б, хто він. А, нарешті, таки піддався! Але ж і наторочив більше, ніж треба було. Що то — молодий, ще мало бувалий.
Ганна Андр. А йди сюди, любезний.
Город. Чш… що? Спить?
Йосип. Ні, ще трохи потягається.
Ганна Андр. Слухай сюди, як тебе на наймення?
Йосип. Йосип, ласкава пані.
Город. (До жінки і до дочки). Потривайте-бо, годі вам. (Йосипові). Ну що, друже, тебе нагодували добре?
Йосип. Нагодували, спасибі вам; добре нагодували.
Ганна Андр. А що, скажи, до твого пана, думаю, багато їздить графів та князів?
Йосип. (На-бік). Що його казать?! Коли тепер добре наготували, то потім ще краще нагодують. (Голосно). Бувають і графи…
