Землян. Панове, та що ви робите? пустіть хоч душу на покаяння, — зовсім задавите!
(Чути де-кілька вигуків: ой, ой. Нарешті, всі виходять; кімната порожніє).
Хлест. (Виходе один. Очі заспані). Здається, добре заснув. Де вони набрали таких перин? Аж упрів. Здається мені, чи не підсипали мені чогось за сніданком: в голові і досі стукає. Тут, я бачу, можна досить добре побавитись. Я люблю гостинність, і, правду кажучи, мені дуже подобається, коли мене шанують від щирого серця, а не те щоб з якоїсь там користи… А дочка городничого дуже гарненька, та й сама мати така, що ще-б можна… Не знаю, як кому, а мені дуже подобається таке життя!
Суддя. (Входить і зупиняється; на-бік). Помьяни Господи царя Давида і всю кротость його. Господи, винеси мене як-небудь. Коліна так і підгинаються. (Голосно, витягнувшись правцем, придержуючи рукою шпагу) Маю честь освідчитись: суддя тутешнього повітового суду, колежський асесор Ляпкин-Тяпкин.
Хлест. Милости прошу сідати. То ви тутешній суддя?
Суддя. З 816 року був обраний по волі дворян на три роки і зостався на цій посаді й до нині.
Хлест. І що-ж, скажіть, є яка користь сидіти на цій посаді?
