Город. Що, Ганно Андрієвно? Чи думала ти коли-небудь про це? Оце–так багатий скарб. А ну, признайся одверто, що тобі і в сні не верзлось щось подібне — просто з якоїсь городничихи та зразу — фу, яка чортячина. З яким дияволом поріднилась…
Ган. Андр. І зовсім ні, я давно це знала. Це тобі здається чимсь таким, справді, надзвичайним, бо ти простий чоловік і ніколи не бачив порядних людей.
Город. Я сам, моя люба, чоловік статечний. А все таки, як подумаєш, Ганно Андрієвно, які ми тепера з тобою птиці стали. А, Ганно Андрієвно? Високого льоту, чорт забірай! Постривай же, я тепер підсиплю перцю всім тим, що люблять подавать скарги та наклепи! Гей, хто там? (Увіходить квартальний). А, це ти, Іване Карповичу. А ну, поклич-но сюди, брат, купців; я їх, каналій!.. Скаржитись на мене! А прокляті іуди! Постривайте-ж, голубчики! Перше я вас годував до вусів тільки, а тепер нагодую до самої бороди. Запиши мені всіх, хто тільки ходив скаржитись на мене, а найперше всього писак, писак, що строчили їм прохання. Та об'яви всім, щоб знали, що от, мовляв, яку честь Бог послав городничому, що віддає свою дочку, не те що за якого-небудь там простого чоловіка, а за
