його пихи, чорт його не взяв, досить. (До всіх). Тоді вже, Антоне Антоновичу, не забувайте й нас.
Ам. Фед. І вже коли що трапиться, примірно, яка небудь потреба по справах, не оставте своєю милостю.
Короб. На той рік думаю везти свого синка до Петербургу на користь отчизні, то вже, будь ласка, зробіть йому протекцію, замісць батька рідного станьте йому сирітці.
Город. Я буду дуже радий чим небудь стати в пригоді,
Ган. Андр. Ти, Антосику, завжди обіцяєш. Перш за все ти не матимеш часу думать про це. Та й, взагалі, як можна, з якої речі, брать на себе якісь обовязкові тягарні обіцянки.
Город. Чому ж, мила моя, иноді можна.
Ган. Андр. Хто каже! Звісно можна, алеж не для всякої дрібноти розпорошувати свою прихильність.
Жінка Короб. Чуєте, як вона всіх нас третірує?
Гостя. Та хіба ви її не знаєте: вона завжди така, як то кажуть: „посади її тільки за стіл, то вона й ноги на стіл!“.
Поштм. Дивовижне діло, панове! Чиновник, якого ми вважали за ревизора, — зовсім не ревизор!
Всі. Як — не ревизор??…
Поштм. Так таки зовсім не ревизор, я про це дізнався з цього листа.
