Город. Що це ви? З якого листа?
Поштм. З його власноручного листа. Приносять, знаєте, до мене на пошту листа. Глянув я на адресу — бачу: Поштамська вулиця, я так і стерп. Ну, думаю собі, запевне найшов непорядки по поштовій часті і повідомляв начальство. Взяв та й розпечатав.
Город. Але, як же ви посміли?
Поштм. Вже й сам не знаю, якась невідома сила підштовхнула. Вже був покликав курьєра, щоб одіслать штафетою, але цікавість така мене взяла, якої я ще зроду не почував. Не можу, от почуваю, що не можу, так наче хто тебе гачком за душу тягне. В однім вусі чую, наче хтось каже: „ой не розпечатуй, бо пропадеш, як собака в ярмарку“, а в другім, наче чортяка яка, шепоче: „розпечатай, розпечатай, розпечатай“. Як придавив я сургуч, то всі жили немов вогнем поняло, а як розпечатав, морозом по-за спиною посипало, їй-Богу правду кажу, морозом. Руки трусяться, в очах потемніло.
Город. Але як же ви посміли розпечатать листа такої довіреної персони?
Поштм. От в тім то й річ, що він не довірений, і не персона.
Город. А що ж він таке по вашому?
Поштм. Що? Ні се, ні те, а чорти батька зна що
Город. (Запалюючись). Як то ні се, ні те? Як ви смієте звать його ні сим, ні тим, та ще й чорти батька зна чим? Я вас під арешт.
Поштм. Хто? Ви?
Город. Щоб ви знали — я!
Поштм. А дзуськи. Короткі руки!
Город. А чи ви знаєте, що він жених моєї доньки, що я сам буду вельможа, що я вас в саму Сибір запроторю.
