Ганна Андріївна. Деж, деж вони? Ах мій Боже! (Відхиляє двері). Чоловіче! Антосю, Антоне! (Говорить швидко). А все ти, все через тебе! Пішла чепуритися: а шпилечку, а хусточку. (Підбігає до вікна і кричить). Антоне, куди ти, куди? Що? Приїхав? Ревізор? З вусами… З якими вусами?
Голос Городничого. Потім, потім, мамочко!
Ганна Андріївна. Потім? Що за новинка потім! Я не хочу потім, я хочу зараз! Чуєш, одно слово: хто він, полковник? Га? (лиха). І поїхав! Ну пострівай, я тобі се пригадаю в свій час! А все ця: „Мамочко, мамочко, підождіть, зашпилю ззаду стрічку — я зараз!“ От тобі й зараз! Нічого й не довідались! А все оте прокляте кокетування:… Почула, що почтмайстер тут і нуж перед люстром вихилятися; то з одного боку, то з другого підійде… Вона собі гадає, що він до неї залицяється, а йому ні в думці навіть. Коли відвернешся, то насміхається з тебе.
Марія Антонівна. Та щож робити, мамочко?… Все одно, через годину – дві дізнаємося про все.
Ганна Андріївна. Через годину, через дві! Дякую красненько! Нічого казати, добре відповіла! Ще скажи: через місяць, буде краще! Га? (Вихиляється з вікна). Гей, Явдохо! Га? Чуєш! Ну Явдохо! ти чула, там приїхав хто?… Не чула? От, дурна! Махає руками? Хай собі махає, а ти всеб таки його розпитала. Не могла нічого допитатися, бо в голові дурниці, тільки хлопці на умі! Га? Швидко поїхали? Та ти побіглаб за дорожкою! Біжи, біжи, зараз біжи! Чуєш, побіжи, і розпитайся мені гарненько, куди поїхали, що то за приїжжий, який він з себе?… чуєш? Заглянь крізь дірку і все підглянь… очі які, чи чорні, чи ні і негайно мені вертайся назад, чуєш? Нуж бо, швидче, швидче, швидче, швидче!
