доброї плящини!… А є у нас губернська мадера: непоказна на око, але й слоня звалить з ніг. Лиш би мені дізнатись, що він за птах і до якої міри треба його боятися… (Написавши, віддає Добчинському, який підходить до дверей. Але в тій самій хвилі обриваються двері і Бобчинський, що підслухував з другого боку, летить разом з половинкою дверей на сцену. Всі скрикують і Бобчинський підводиться).
Хлестаков. Що з вами? Не побились де?
Бобчинський. Нічого, нічого; тільки трошки зверху носа побив. От забіжу зараз до Христіяна Івановича; у нього такий плястир, що зразу загоїться.
Городничий (робить Бобчинському докірливий знак, до Хлестакова). Се нічого. Прошу уклінно, будьте ласкаві. А вашому слузі я й сам скажу, нехай перенесе клунок до мене. (До Йосипа). Перенеси, голубе, всьо до мене, до городничого — всякий тобі покаже. Прошу дуже! (Пропускає наперед себе Хлестакова і сам іде за ним; але обертається і з докором говорить Бобчинському). Ей ви! Не найшли іншого місця, щоб упасти. І простягнувся, наче чорт зна, що таке. (Виходить. За ним Бобчинський).
Ганна Андріївна. Ну що, бачиш, от уже майже цілу годину ждемо, а всьому ти винна своїми фіґами-міґами. Одяглася зовсім, так ні, ще треба біля люстра крутитись. Найліпше булоб її зовсім не слухати. Ех, яка досада!… Немов навмисне, ні живої душі! Наче всьо повимирало…
Марія Антонівна. Алеж, мамочко, за дві хвилинки тай
