про все дізнаємось. Вже швидко й Явдоха повинна прийти. (Вихиляється в вікно і радісно кричить). Ах, мамочко, мамочко! Хтось іде, он там на кінці вулиці.
Ганна Андріївна. Де, де? У тебе вічно якісь привиди. Ну, так, іде. Та хтож се йде… Невеличкий — у фраці… Хтож це? Га? Яка досада! Хтож би це міг бути?
Марія Антонівна. Та це Добчинський, мамочко!
Ганна Андріївна. Який Добчинський? Тобі все щось таке привидиться… Зовсім не Добчинський. (Махає хусткою). Гей, ви, ходіть сюди швидче! Швидче!
Марія Антонівна. Алеж це, мамочко справді Добчинський.
Ганна Андріївна. Знов своє наче на перекір, щоб тільки перечить. Кажу тобі, що це не Добчинський.
Марія Антонівна. А що, а що, мамочко? Бачите, — що Добчинський.
Ганна Андріївна. Ну так, Добчинський, бачу, — але чого ти сваришся? (Кричить у вікно). Швидче, швидче! Чого ви так лізете? Ну, що, деж вони? Га? Та говоріть же звідтам, всьо одно. Що? Дуже строгий? Га? А чоловік, чоловік? (Відступившися трохи від вікна з досадою). Що за дурень, доки не ввійде в хату, не скаже нічого!
Ганна Андріївна. Ну, скажіть, будь ласка: ну, і не совісно вам? Я на вас одного покладалась, як на порядну людину — всі раптом повибігали, а ви — теж за ними! А я й досі ні від кого толку не дібюсь. І не сором вам? Я була хресною мамою вашого Івасика і Лілочки, а ви ось що зі мною зробили!
Добчинський. Їй же Богу, кумонько, так біг, щоб засвідчить вам моє глибоке поважання, що вже й духу не переведу. Моє поважання, Маріє Антонівно!
Марія Антонівна. Здорові були, Петре Івановичу.
Ганна Андріївна. Ну, що? Кажіть, що там, як?
