Добчинський. Антін Антонович прислав вам записочку.
Ганна Андріївна. Нуж бо, кажіть, що він таке? ґенерал?
Добчинський. Ні, не ґенерал, але не гірший ґенерала. Що за освіченість, що за поведення!
Ганна Андріївна. Так це і є він, той самий, про котрого писали чоловікови.
Добчинський. Він самий. Я його перший винюхав з Петром Івановичем.
Ганна Андріївна. Нуж, ну розказуйте, що і як?
Добчинський. Та, слава Богу, всьо гаразд. Спершу знаєте він зустрів Антона Антоновича суворо трошки, а якже. Сердився і казав, що і в гостиниці все погане і що до нього не поїде, і що він не хоче сидіти за нього в тюрмі. Але потім, як пізнав безневинність Антона Антоновича та коротко побалакав з ним, зразу помягшав і слава Богу, все пішло гаразд. Вони тепер поїхали оглядати шпиталі… А то, правду кажучи, Антін Антонович вже був подумав, чи не подав хто якого тайного доносу; я сам теж дещо злякався.
Ганна Андріївна. А вам чого лякатись? Адже ви не служите.
Добчинський. Та то правда, але все воно, як вельможа говорить, чогось страх почуваєш.
Ганна Андріївна. Ет… це все дурниці. Роскажіть краще, який він з себе? Старий, чи молодий?
Добчинський. Молодий, зовсім молодий, років двацяти трьох не більше, а говорить зовсім як старий… „Згоден“, каже, „Я поїду і сюди і туди…“ (Розмахує руками). Славно говорить. „Я“, каже, „і написати і прочитати люблю“; „але“, каже, „неможливо, бо в кімнаті темно“.
Ганна Андріївна. А з себе який він: брюнет чи бльондин?
Добчинський. Ні, знаєте, більше на шатина подобає, а очі такі живі, такі острі, що аж моторошно стає.
