Ганна Андріївна. А що він мені тут пише? (Читає). „Спішу тебе, серденько, повідомити, що моє положення було дуже погане; але сподіваючись на милосерного Бога, за два солені огірки і пів порції кавяру, карбованець, двацять пять копійок“… (Зупиняється). Цього вже я зовсім не розумію; при чому тут два солені огірки і кавяр?
Добчинський. Та то, бачите, Антін Антонович писали в поспіху на записаному клаптику паперу, а там був якийсь рахунок.
Ганна Андріївна. А так, правда. (Читає далі). „Але сподіваючись на милосерного Бога, всьо буде гаразд. Приготуй зараз кімнату для поважаного гостя, ту, що обклеєна жовтими обоями. Про обід не турбуйся, бо ми перекусимо в шпиталі у Артема Пилиповича, за те подбай про більше вина. Скажи крамареви Абдуліну, щоб прислав як найліпшого, а то я йому переверну увесь льох до гори ногами. Цілую, серденько, твої ручки і остаюсь твоїм Антоном Сквозник-Дмухановським…“ А Боже мій! таж це треба як найшвидче! Гей, хто там? Мішко, Мішко!
Добчинський (біжить до дверей і кричить). Мішко! гей, Мішко, Мішко!
Ганна Андріївна. Слухай. Біжи в крамницю до Абдуліна… стрівай я дам тобі записочку. (Сідає до столу, пише записку і заразом говорить). Цю записочку ти віддай візникови Сидорови, а він хай зараз побіжить з нею до крамниці Абдуліна і принесе звідтіля вина. А ти сам іди цюж мить, та прибери гарненько ту кімнату для гостя. Поставиш там ліжко, умивальню, і все, розумієш — що слід.
Добчинський. Ну, Ганно Андріївно, я побіжу тепер чим скоріш та подивлюся, як він там оглядає…
Ганна Андріївна. Ідіть, ідіть! Я вас не затримую.
