Ганна Андріївна. Ну, Марусю, тепер і нам треба причепуритись. Він же столична пташка, борони Боже, щоб ще й не висміяв. Тобі доню найліпше буде у блакитній сукні з дрібненькими обшивками.
Марія Антонівна. Фе, мамочко, деж у блакитній. Мені зовсім не подобається; і Ляпкина-Тяпкина ходить у блакитнім, і Земляниченківна — теж у блакитнім. Ні, краще я одягну кольорову.
Ганна Андріївна. Кольорову?!… гм… все говориш, аби суперечить. У блакитному буде тобі найкраще; бо я хочу одягнутись у блідожовту. Я дуже люблю сей колір.
Марія Антонівна. Алеж мамочко, вам блідожовта зовсім не до лиця!
Ганна Андріївна. Що, не до лиця?
Марія Антонівна. Певне, що ні. Кажу щиру правду, що ні. До неї треба мати зовсім чорні очі.
Ганна Андріївна. Ось і вигадала. А хібаж у мене очі не чорні? Зовсім чорні. От плетеш! Якже не чорні, коли я все ворожу собі на трефову даму?
Марія Антонівна. Ах, мамочко, та ви більше червінна дама!
Ганна Андріївна. Дурне, їй Богу, дурне. Я ніколи не була червінною дамою. (Виходить, швиденько розмовляючи з Марією Антонівною. Ізза сцени долітає її голос). Що за вигадка! Червінна дама! Бог зна, що вигадує.
Йосип. Куди тут?
Мішка. Сюди, дядьку, сюди!
