Хлестаков. Ні, ви кажіть щиро: чорняві чи біляві?
Лука Лукич. Не смію знать…
Хлестаков. Ні, ні, ви не викручуйтесь! Я конче хочу знати, який ваш смак.
Лука Лукич. Осмілюся сказати… (На бік). Вже й сам не знаю, що плету.
Хлестаков. Ага! ага! Не хочете сказати. Видно, вже якась чорнявенька вам в око впала… А що впала, признавайтеся, впала?
Лука Лукич. (мовчить).
Хлестаков. Ага, ага! Почервоніли! Бачите, бачите. Ну, чогож не говорите?
Лука Лукич. Перелякався, ваше бла…превос…сіят… (На бік). Погубив клятий язик, погубив!
Хлестаков. Перелякались? О, в моїх очах справді є щось таке, що лякає. Я певно знаю, що ні одна жінка не може витримати мого погляду. Чи не так?
Лука Лукич. Так, справді, так!
Хлестаков. А знаєте, мені трапилась дивна пригода: в дорозі зовсім витратився. Чи не моглиб ви мені позичити карбованців триста?
Лука Лукич (хапає себе за кишеню, до себе). От халепа, я нкема! Ні є, є! (Виймає і тремтячи дає гроші).
Хлестаков. Дякую, дуже дякую!
Лука Лукич (випростовується і придержуючи шпаду). Не смію довше турбувати вас своєю особою.
Хлестаков. Прощайте!
Лука Лукич (вибігає швиденько і говорить до себе). Ну, слава Богу! Тепер може вже певне до школи не загляне.
Артем Пилипович (випростувавшись і придержуючи шпаду). Маю честь представитися: опікун добродійних установ, надворний радник, Земляника.
