Хлестаков. Здорові були. Прошу ласкаво сідати.
Артем Пилипович. Мав честь проводити вас і приймати вас у себе в дорученім під мій догляд шпиталі.
Хлестаков. А так, пригадую собі! Ви дуже гарно погостили мене сніданком.
Артем Пилипович. Від щирого серця стараюсь служити вітчині.
Хлестаков. Правду вам сказать, дуже люблю добре попоїсти — це моя слабість. Скажіть, будь ласка, мені здається, ви вчора наче були трошки нижчі на зріст, правда?
Артем Пилипович. Може бути… (По хвилі). Можу похвалитися, що нічого не жалію і служу щиро. (Присовується з кріслом ближче і говорить таємничо). А ост тутешній почтмайстер — зовсім нічого не робить: всьо занедбане, посилки лежать довго… будьте ласкаві самі розслідити. А суддя теж, оцей що був поперед мене, те й робить, що полює тільки за зайцями, в канцеляріях держить собак, а поведення, як вам сказати, звісно для добра вітчини я повинен се сказати, хоч він мені і свояк і приятель, — поведення, кажу, дуже погане. — Тут є один дідич Добчинський, якого ви були ласкаві бачити, і як тільки той Добчинський вийде куди небудь з дому, так він зараз і сидить біля його жінки… Це я готов заприсягнути… Подивіться лиш на дітей; ні одно з них не схоже на Добчинського, а всі, навіть маленька дівчинка — викапаний суддя.
Хлестаков. Що ви кажете? Я був би ніколи не подумав!
Артем Пилипович. А хочби і той шкільний директор… Я не можу собі уявити, як начальство могло повірити йому такий уряд… Він гірший якубінця, а в серця молодежі вщеплює такі хоробливі погляди, що навіть сказати страшно. Як прикажете, я все це на папері спишу…
Хлестаков. Добре, добре, хай буде на папері. Мені се буде дуже приємно. Я, знаєте, люблю, так з нудьги
