Просить усіх присилати йому всякі матеріяли (літописи, записки, пісні, оповідання бандуристів, урядові письма).
Та при своїй поетичній вдачі і науковій непідготованости Гоголь уважає за найцінніше історичне джерело пісні. »Я дуже зрадів — писав М-ви — довідавшись про Вашу багату збірку пісень і збірку Ходаковського. Як бажалосяб бути тепер з Вами і переглянути їх з Вами — як жадний жид, що перечислює червінці — при тремтячій свічці поміж стінами, вкритими книжками і книжковим порохом! Моя радість! життя моє — пісні!, як я вас люблю! Що значать усі літописи, в котрі я тепер вчитуюся, перед тими дзвінкими, живими літописами«. Додає, що сам дістав багато нових, деякі з печаттю давнини — прямо роскіш. Обіцює їх для Максимовича переписати, але й його просить дати усі переписати і прислати, бо чекати на печатане немає в нього терпцю: »Я не можу жити без пісень. Ви не розумієте, що це за мука. Я знаю, що є стільки пісень, а одночасно їх не знаю. Ви не можете уявити собі, як помічні мені пісні в історії. Навіть неісторичні вносять по новій черті в мою історію і щораз більше прояснюють минуле життя і минулих людей«. Жаліє, що не міг дістати »Запорожської Старини« І. Срезневського, а коли пропав йому примірник »галицьких пісень«[1], післав за ним у Варшаву. Тоді оголосив статтю про українські пісні, де одушевлено говорить, що пісні для українців усе — і поезія і історія і батьківська могила. Хто їх не зглибив, той не знає нічого про минулі страждання і про безприютне теперішнє положення України. В них ціле життя і душа народу. І тому ті пісні живуть, палять, роздирають душу«.
Для характеристики тодішнього Гоголевого настрою є великої ваги і справа задуманого переїзду в Київ. Максимович, що на ново з'орґанізованому (1834 р.) університеті в Київі бажав стати професором російської літератури, писав Гоголеви, щоб старався стати там професором всесвітної історії. Одуше-
- ↑ Wacław z Oleska, Pieśni ludu ruskiego і polskiego w Galicyi. Львів 1830.
