той вік уважало ся соромом і нечестю для козака думати про жінку і любов, не бувши в битві. Загалом, останнїми роками він рідше виступав провідником ватаг, за те частїйше бродив денебудь в самотнім закутку Київа, що тонув у вишневих садах, з яких визирали низенькі хати на вулицю. Иногдї він заходив і на вулицю аристократів, в нинїшнім старім Київі, де жили українські й польські пани і де доми були побудовані з деякою вибаглистю. Раз якось, коли він задивив ся, на нього трохи не наїхала коляска якогось польського пана, і візник із страшенними вусами, що сидїв на козлах, швигонув його таки добре батогом. Молодий бурсак закипів: з безумною сміливостю ухопив своєю дужою рукою за заднє колесо і задержав колясу. Але візник, боячись заплати, нагнав конї; вони сїпнули, — й Андрій, що встиг, на щастє, вхопити руку, заорав носом прямо в багнюку. Незвичайно дзвінкий і гармонїйний сміх розляг ся над ним. Він підвів очі і побачив у вікнї красуню, якої ще з роду не бачив: чорнооку й білу як снїг, осяяний раннїм румянцем сонця. Вона сміялась від усеї душі, і той сміх надавав яскраво-слїпучу силу її чарівній красї. Він остовпів. Він дивив ся на неї, зовсїм забувшись, і несамохіть згортав з обличя болото, яке ще гірше його замазувало. Хто була ся краля? Він хотїв дізнати ся у двірнї, що купою в богатих убран-
