вітрі, могуча грудь була зовсїм гола; на нїм був теплий, зимовии кожух надїтий в рукави й піт градом лив ся з нього, як з відра.
— Та скинь бодай кожух! — гукнув Тарас: — не бачиш, як пражить!
— Не можна; — гукав Запорожець.
— Чому?
— Не можна; в мене такий звичай: що скину, пропю.
А шапки вже давно не було на ньому, нї пояса на жупанї, нї шитої хустки: все пішло, куди слїд. Юрба більшала; до танцюристів приставали другі і не можна було дивити ся без зворушеня, як всї витинали танець, найбільш вольний, найбільш скажений, який колинебудь бачив світ і який він тих, що його видумали, прозвано козаком.
— Ех, якби не кінь, — гукнув Тарас, — пішов би й я, їй Богу, пішов би в танець!
А тимчасом в юрбі стали зустрічати ся й поважні, заслугами знатні, сиві чуби, що бували нераз старшинами. Тарас швидко зустрів богато знакомих козаків. Остап і Андрій чули тільки здоровкання: „А се ти, Печериця!“ — „Здоров був Козолуп!” — „Звідкіля Бог несе тебе, Тарасе?” — „Ти як сюди забрів, Долото?” — „Здоров, Кирдяга!” — „Здоров, Густий!” — „Чи надїяв ся я побачити тебе, Ремінь?” І витязї, що зійшли ся з усього гулящого світа східної України, цїлю-
