бро не помандрувало в руки торговцям і шинкарям. Се загальне бенкетуванє мало в собі щось чаруючого. То не був збрід пянюг, що заливають ся з горя, але весела й бучна гулятика. Кождий, хто приходив сюди, забував і кидав усе, чим досї жив. Він як то кажуть, чхав на свою минувшину і без журби віддавав ся товариству таких, як і він, гуляк, що не мали нї роду нї кутка, хиба вільне небо над собою та невпинне бенкетуваннє. Се й породило ту божевільну веселість, що не могла-б зародитись нїгде инде. Оповідання і теревенї серед юрби козаків, що лїниво опочивали на землї, бували иногдї такі смішні й дихали такою силою життя, що треба було мати натуру Запорожця, щоб, слухаючи все те, навіть вусом не моргнути, — різка черта, якою й досї виріжняєть ся Українець від других Славян. Веселість була пяна, бучна, але то не був чорний шинок, де понуро-вбійчою веселостю забуваєть ся чоловік: то був наче тїсний круг шкільних товаришів. Ріжниця була тільки у тім, що замість сидїти з указкою та слухати нудних толків учителя, вони робили похід на пяти итсячах коний; замісь лугу, де грають ся в мяча, в них був невартований безкраїй степ, на який часто Татарин витикав свою метку голову, й нерухомо, суворо дивив ся Турок в своїй зеленій чалмі. Ріжниця була в тім, що замісь силуваного єднання в школї, вони
