чайно чудним, що вже при них приходило на Сїч сила народу, і хоча-б хто спитав, звідкіля ті люди, хто вони і як називають ся. Вони приходили сюди, неначе до свого дому, звідкіля тільки годину тому вийшли. Приходень ішов тільки до кошового, який звичайно казав:
— Здоров був! У Христа віруєш?
— Вірую! — відповідав приходень.
— І в Тройцю святу віруєш?
— Вірую!
— І до церкви ходиш?
— Ходжу!
— А ну, перехрестись!
Приходень хрестив ся.
— Ну, добре, — казав кошовий, — іди-ж, у який сам хочеш курінь.
На тім кінчила ся вся церемонїя. І цїла Сїч молилась в одній церкві й готова була боронити її до остатньої краплї крови, хоч про якісь пости і слухати нїхто не хотїв. Тільки Жиди, Вірмени й Татари, жадні до наживи, мали відвагу жити й торгувати на присїчі, бо Запорожцї нїколи не торгували ся, а скільки гроший вийняла рука з кишенї, стільки й платили. Зрештою, доля тих грошелюбних крамарів була дуже бідолашна: вони були подібні до тих, що поселяли ся у підніжя Везува, бо, скоро тільки в Запорожцїв не ставало гроший, вони гульвіси розбивали їхнї крамни-
