його на поталу вовкам-сіроманцям, чи пошанувати в ньому рицарську доблесть, яку хоробрий повинен поважати в кому б то не було. Аж бачить, скаче до нього на коні Голокопитенко: — Біда, отамане, покріпшали ляхи, прибула на підмогу свіжа сила! — Не встиг сказати Голокопитенко, скаче Вовтузенко. — Біда, отамане, нова валить іще сила! — Не встиг сказати Вовтузенко, Писаренко біжить уже без коня. — Де ти, батьку, шукають тебе козаки! Вже вбито курінного отамана Невеличкого, Задорожнього вбито, Черевиченка вбито; але стоять козаки, не хочуть умирати, не побачивши тебе в очі, хочуть, щоб глянув ти на них перед смертною годиною.
— На коня, Остапе! — сказав Тарас і поспішав, щоб застати ще козаків, щоб подивитися ще на них, і щоб вони глянули перед смертю на свого отамана. Але не виїхали вони ще з лісу, а вже ворожа сила оточила з усіх боків ліс, і між деревами скрізь показалися вершники з шаблями й списами — Остапе, Остапе! не піддавайся! — гукав Тарас, а сам, вихопивши шаблю наголо, давай чесати на всі боки перших, що трапилися. А на Остапа вже наскочило раптом шестеро;
