— Довго ж я спав! — сказав Тарас, прочумавшись, як після тяжкого п'яного сну, і намагаючись розпізнати речі навколо себе. Страшенну млявість почував він в усіх своїх членах. Ледве мерехтіли перед ним стіни й кутки незнайомої світлиці. Нарешті, помітив він, що перед ним сидів Товкач і, здавалося, прислухався до кожного його віддиху.
„Еге, — подумав собі Товкач, — заснув би ти, може й навіки“, — проте нічого не сказав, посварився пальцем і дав знак мовчати.
— Та скажи ж мені, де я тепер? — спитався знов Тарас, напружуючи розум і силкуючись пригадати, що було.
— Мовчи бо! — гримнув на нього суворо товариш: — що тобі ще хочеться знати? Хіба не бачиш, що весь порубаний? Уже два тижні, як ми з тобою скачемо, духу не переводячи, і як ти в гарячці та жару плетеш і верзеш усяку нісенітницю. Оце вперше заснув спокійно. Мовчи ж, коли не хочеш сам собі накоїти лиха.
Але Тарас уже намагався й силкувався зібрати свої думки і пригадати, що було.
— Та мене ж оточили були і зовсім уже
