можна буде ні кричати, ні їсти, ні пити, бо в нього, душечко, вже більше не буде голови. — І Юзися все це слухала з страхом і цікавістю. Дахи домів були усіяні народом. З слухових вікон виглядали чудернацькі пики з вусами і в чомусь схожому на чепчики. По балконах, під балдахінами, сиділо аристократство. Гарненька ручка сміхотливої, блискучої, як білий цукор, панни держалася за поруччя. Ясновельможні пани, досить гладкі, дивилися з важним виглядом. Хлоп у блискучому вбранні з вильотами розносив тут же усякі напитки й наїдки. Часто пустушка з чорними очима, схопивши ясною ручкою своєю тістечко й плоди, кидала в народ. Юрба голодних рицарів підставляла на підхват свої шапки, і якийнебудь високий шляхтич, в полинялому червоному кунтуші, з почорнілими золотими шнурками, висунувшись з юрби своєю головою, хапав перший довгими руками, цілував добуту здобич, пригортав її до серця і потім клав у рот. Сокіл, що висів у золотій клітці під балконом, був теж глядачем: перегнувши набік носа і піднявши лапу, він і собі уважно розглядав народ. Аж ось юрба раптом загула, і з усіх боків почулись голоси: — Ведуть! ведуть! козаки!
