вже доходив до Кракова. Багато перебив він усякої шляхти, розграбував найбагатші і найкращі замки, розпечатали й порозливали по землі козаки вікові меди й вина, сохранно бережені в панських льохах; порубали й попалили дорогі сукна, одіж та інше добро, яке знаходили у коморах. — Нічого не жалійте! — повторював усе Тарас. Не зважили козаки на чорнобривих панянок білогрудих, ясноликих дівчат: коло самих алтарів не могли врятуватися вони, запалював їх Тарас разом з алтарями. Не одні сніжнобілі руки піднімалися з вогнистого полум'я до неба, з жалібними криками, від яких здвигнулась би сама земля і степова трава поникла б від жалю додолу. Та не слухали нічого жорстокі козаки і, піднімаючи списами з вулиць немовлят їх, кидали до них же в полум'я. — Це вам, вражі ляхи, поминки по Остапові! — примовляв тільки Тарас. І такі поминки по Остапові справляв у кожному селищі, доки польський уряд не побачив, що вчинки Тарасові були щось більше, ніж звичайне розбишацтво, і тому ж таки Потоцькому доручено було з п'ятьма полками піймати неодмінно Тараса.
Шість день тікали козаки околичними дорогами від усіх переслідів, ледве виносили
