пались на землю, як бувало колись, гайдуки, що схопили його. — Ех, старість, старість! — сказав він і заплакав дебелий старий козак. Але не старість була виною: сила подолала силу. Мало не тридцять чоловік повисло в нього на руках і на ногах. — Попалася, ворона! — кричали ляхи. — Тепер треба тільки придумати, яку б йому, собаці, найкращу честь віддати. — І присудили, з гетьманського дозволу, спалити його живого на очах у всіх. Тут же стояло голе дерево, верх якого розбило громом. Прип'яли його залізними ланцюгами до деревного стовбура, цвяхами прибили йому руки і, піднявши його вище, щоб звідусіль було видно козака, заходилися зараз же розкладати під деревом багаття. Та не на багаття дивився Тарас, не про вогонь він думав, яким збиралися палити його; дивився він, сердешний, у той бік, де відстрелювались козаки: йому з вишини все було видно, як на долоні. — Займайте, хлопці, займайте мерщій! — гукав він: — горку, що за лісом: туди не підступлять вони! — Але вітер не доніс його слів. — От пропадуть, пропадуть нізащо! — казав він з одчаєм і глянув униз, де виблискував Дністер. Радість блиснула з очах його. Він побачив чотири корми, що
