своїх, коли тільки помічали де прохожого бурсака. Консул[1], що з обов'язку свого мусив наглядати за підлеглими йому товаришами, мав такі страшенні кишені в своїх шароварах, що загнав би туди всю крамницю гави-перекупки. Ця бурса становила цілком опрічний світ: до кола вищого, яке складалося з польських та руських дворян, їх не допускали. Сам воєвода, Адам Кисіль[2], не вважаючи на свій протекторат над академією, не вводив їх до вищого суспільства і наказував тримати їх суворіше. Втім, наказ цей був зовсім зайвий, бо ректор і ченці-професори не жаліли лози й канчуків, і часто ліктори[3] з їх наказу шмагали своїх консулів так немилосердно, що ті кілька тижнів чухали свої шаровари. Багатьом з них це було зовсім як ніщо і здавалося мало чим міцнішим від доброї горілки з перцем; іншим, нарешті, уїдалися такі безнастанні припарки, і вони тікали на Запоріжжя, коли вміли потрапити на шлях та коли їх не перехоплю-
