лодого бандуриста. Та двірня зняла смішки, побачивши його замазану пику, і не сподобила його відповіді. Нарешті, він довідався, що це була дочка прибулого на час до Києва ковенського воєводи. Ближчої ж ночі, з властивою самим бурсакам зухвалістю, він проліз через частокіл до саду, виліз на дерево, що розкидалося гіллям аж на дах дома; з дерева переліз він на дах і через димар каміна пробрався прямо в опочивальню красуні, яка тоді саме сиділа перед свічкою і виймала з ушей своїх дорогі сережки. Прекрасна полячка так злякалася, побачивши зненацька перед собою незнайомого чоловіка, що не могла вимовити й слова; та коли примітила, що бурсак стояв, опустивши очі й не сміючи від страху й рукою ворухнути, коли пізнала в ньому того самого, що бецнувся перед її очима на вулиці, сміх знову напав її. До того ж в рисах Андрієвих нічого не було страшного: він був дуже гарний із себе. Вона від душі сміялася й довго потішалася з нього. Красуня була легковажна, як полячка, але очі її, очі чудові, пронизливо-ясні, кидали погляд довгий, як постійність. Бурсак не міг повернути рукою і був зв'язаний, як у мішку, коли дочка воєводи сміливо підійшла до
