як давньому знайомому; він бачив її мимохідь ще один раз, і після цього воєвода ковенський незабаром виїхав, і замість прекрасної чорноокої полячки виглядало з вікон якесь товсте обличчя. Ось про що думав Андрій, звісивши голову і втупивши очі у гриву коня свого.
А тим часом степ давно вже прийняв їх усіх у свої зелені обійми, і висока трава, обступивши, сховала їх, і тільки козачі чорні шапки самі мигтіли між її колоссям.
— Е-е-е! Що ж це ви, хлопці, так притихли? — сказав нарешті Бульба, прочунявши від своєї задуми: — наче ченці якісь! Ну, разом, разом! Думки всі к нечистому! Беріть у зуби люльки та закуримо, та пришпоримо коней, та помчимо так, щоб і птах не угнався за нами!
І козаки, пригнувшись до коней, зникли в траві. Вже й чорних шапок стало не видно; самий тільки струмок стиснутої трави показував слід бистрого їх гону.
Сонце давно виглянуло на розчищеному небі і живущим, теплодайним світлом своїм облило степ. Все, що було смутного й сонного на душі в козаків, вмить злетіло, серця їх стрепенулись, як птахи.
