рожець, заламавши шапку бісом і підкинувши руки. Він кричав: — Шпарче грайте, музики! Не жалій, Хомо, горілки православним християнам! — І Хома з підбитим оком міряв кожному, хто приставав до гурту, по величезному кухлю. Коло молодого запорожця четверо старих виробляли дрібненько ногами, кидалися, як вихор, убік, мало не на голову музикам, і раптом, осівши, неслися навприсядки і били круто й міцно своїми срібними підковами туго вбиту землю. Земля глухо гула на всю околицю, і в повітрі далеко відгукувалися гопаки й тропаки, вибивані дзвінкими підковами чобіт. Але один жвавіше всіх вигукував і летів слідом за іншими в танці. Чуприна маяла на вітрі, всі розхрісталися дужі груди; теплий зимовий кожух був надітий у рукави, і піт градом лився з нього, як з відра. — Та скинь хоч кужух! — сказав нарешті Тарас: — бачиш, як парить. — Не можна! — гукав запорожець. — Чом? — Не можна: у мене вже така натура: що скинув те проп'ю. — А шапки вже давно не було на молодці, ні пояса на жупані, ні вишиваної хустки: все пішло, куди слід. Юрба росла; до танцюристів приставали інші, і не можна було без зворушення бачити, як усе садило
