Вже з тиждень Тарас Бульба жив із синами своїми на Січі. Остап та Андрій мало дбали про військову школу. Січ не любила трудити себе військовими вправами і гаяти час; юнацтво виховувалося й освічувалося в ній самим досвідом, в самому розпалі боїв, що через те велися майже безугавно. А в перервах між ними козакам нудно було займатися вивченням якоїсь дисципліни, опріч хіба стрільби в ціль та зрідка кінських перегонів і гонитви за звірем по степах і луках; весь інший час ішов на гульбу — ознаку широкого розмаху душевної волі. Вся Січ являла собою незвичайне явище. Це було якесь безнастанне бенкетування; бал, що почався галасливо і згубив кінець свій. Дехто ремісникував, інші держали крамнички й торгували; але більша частина гуляла з ранку до вечора, якщо в кишенях бряжчало і здобуте добро не перейшло ще в руки крамарів та шинкарів. Це загальне бенкетування мало в собі щось чарівниче. Воно не було збіговищем гультяїв, що напивалися з горя, а було просто несамовитим розгуллям веселості. Кожний, хто приходив сюди, забував і кидав усе,
