що доти його цікавило. Він, можна сказати, плював на своє минуле і безжурно віддавався волі й товариству таких самих, як він, що не мали ні рідні, ні кутка, ні сім'ї, опріч вільного неба й вічного бенкету душі своєї. Це утворювало ту несамовиту веселість, що не могла б народитися ні з якого іншого джерела. Розповіді й балачки серед юрби, яка ліниво відпочивала на землі, часто були такі смішні і дихали такою силою живого оповідання, що треба було мати всю холоднокровну зовнішність запорожця, щоб зберігати нерухомий вираз облич, не моргнувши навіть вусом — різка риса, яка й досі різнить південного росіянина від інших його братів. Веселість була п'яна, галаслива, а проте не був це чорний шинок, де понуро спотворюючими веселощами туманить себе людина; це було тісне коло шкільних товаришів. Різниця була тільки та, що замість сидіння за указкою й пошлих тлумачень учителя вони вчиняли наскок на п'яти тисячах коней; замість луга, де грають у м'яча, у них були невартовані, безтурботні кордони, перед якими татарин витикав швидку свою голову, і нерухомо, суворо дивився турок у зеленій чалмі своїй. Різниця та, що замість насильної волі,
