— Як то нема? Можна піти в Туреччину чи на Татарву.
— Не можна ні в Туреччину, ні в Татарву, — відповів кошовий, узявши знов спокійно в рот свою люльку.
— Як не можна?
— Так. Ми обіцяли султанові мир.
— Та він же бусурмен: і бог і святе письмо велять бити бусурменів.
— Не маємо права. Коли б ще не присягали нашою вірою, то, може, й можна було б; а тепер ні, не можна.
— Як не можна? Як же ти кажеш: не маємо права? Ось у мене двоє синів, обидва молоді хлопці. Ще й разу ні той, ні той не був на війні, а ти кажеш — не маємо права; а ти кажеш — не треба йти запорожцям.
— Бож не слід так.
— То, значить, слід, щоб пропадала марно козацька сила, щоб чоловік згинув, як собака, без доброго діла, щоб ні вітчизні, ні всьому християнству не було від нього ніякої користі? Так нащо ж ми живемо, на якого біса ми живемо, розтолкуй ти мені це. Ти чоловік розумний, тебе не дурно на кошового обрали; розтолкуй мені, нащо ми живемо?
