голову отаке, щоб дитина рідна батька била. Та чи й до того тепер: дитя молоде, проїхало таку путь, стомилося (це дитя мало двадцять з чимсь років і рівно сажень зросту), йому б тепер відпочити та попоїсти чогонебудь, а він силує його битися!
— Еге, та ти мазунчик, як я бачу! — казав Бульба. — Не слухай, синку, матері: вона баба. Вона нічого не тямить. Які вам пестощі? Ваші пестощі — чисте поле та добрий кінь; ось ваші пестощі. А бачите оцю шаблю, — ось ваша мати! То все сміття, чим набивають голови ваші: і академія, і всі оті книжки, букварі й філозофія, все це казна-що — плював я на все це! — Тут Бульба приточив таке слово, яке навіть не годиться до друку. — А от, краще я вас на тім же тижні виряджу на Запоріжжя. От де наука, так наука! Там ваша школа; там тільки наберетесь розуму.
— І всього один тиждень бути їм дома? — говорила жалісно, з слізьми на очах, худорлява старенька мати. — І погуляти їм, бідним, не доведеться; не доведеться й дому рідного побачити, і мені не доведеться надивитися на них!
— Годі, годі заводити, стара! Козак не на те, щоб коло бабів панькатися. Ти б сховала їх обох собі під спідницю та й сиділа б на
