не те вже, щоб зокола церква, а навіть образи без ніяких шат. Хоч би срібну ризу здогадався хто їм викувати. Вони тільки те й мають, що відписали в заповіті деякі козаки. Та й дар той був бідний, бо мало не все попропивали козаки ще за життя свого. Отож я не до того веду цю мову, щоб почати війну з бусурменами: ми обіцяли султанові мир, і був би нам великий гріх, бо ми ж присягали по закону нашому.
„Що він викручує таке“? — сказав собі Бульба.
— Так отож бачите, панове, що війни не можна почати. Честь рицарська не велить. А своїм малим розумом ось що я міркую: пустити з човнами самих молодиків. Нехай трохи пошарпають береги Натолії[1]. Як гадаєте, панове?
— Веди, веди всіх! — загукала з усіх боків юрба: — за віру головами наложити готові.
Кошовий злякався. Він зовсім не хотів піднімати всього Запоріжжя. Розірвати мир йому здавалося тут неправим ділом.
— Дозвольте, панове, ще одну річ держати!
- ↑ Анатолії, тобто береги Малої Азії.
