Сторінка:Гоголь М. Тарас Бульба (1937).djvu/56

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

не те вже, щоб зокола церква, а навіть образи без ніяких шат. Хоч би срібну ризу здогадався хто їм викувати. Вони тільки те й мають, що відписали в заповіті деякі козаки. Та й дар той був бідний, бо мало не все попропивали козаки ще за життя свого. Отож я не до того веду цю мову, щоб почати війну з бусурменами: ми обіцяли султанові мир, і був би нам великий гріх, бо ми ж присягали по закону нашому.

„Що він викручує таке“? — сказав собі Бульба.

— Так отож бачите, панове, що війни не можна почати. Честь рицарська не велить. А своїм малим розумом ось що я міркую: пустити з човнами самих молодиків. Нехай трохи пошарпають береги Натолії[1]. Як гадаєте, панове?

— Веди, веди всіх! — загукала з усіх боків юрба: — за віру головами наложити готові.

Кошовий злякався. Він зовсім не хотів піднімати всього Запоріжжя. Розірвати мир йому здавалося тут неправим ділом.

— Дозвольте, панове, ще одну річ держати!

 
  1. Анатолії, тобто береги Малої Азії.