— Годі! — закричали запорожці: — краще не скажеш.
— Як так, то хай буде так. Я слуга вашої волі. Це ж річ світова, та і з писання знаємо, що глас народу — божий глас. Вже ж розумніш того не можна вигадати, що весь народ вигадав. Тільки от що: ви знаєте, панове, що султан не лишить без кари ту втіху, якою потішаться молодці. А ми тим часом були б напоготові, і сила у нас була б свіжа, і нікого б не побоялися. А як рушимо всі — і татарва може напасти: вони турецькі собаки, в очі не кинуться і до господаря в хату не насміляться прийти, а ззаду куснуть за п'яти, та й боляче куснуть. Та як уже пішло на те, щоб казати правду, то в нас і човнів такого запасу немає, та й пороху не намелено стільки, щоб усім рушати. А я, чого ж, я радий: я слуга вашої волі.
Хитрий отаман замовк. Купи почали перемовлятися, курінні отамани радитися; п'яних, на щастя, було небагато, і тому вирішили послухати розумної ради.
Зараз же рушило кілька чоловік на той берег Дніпра до військової скарбниці, де в неприступних схованках під водою та в комишах зберігалася військова казна і частина
