— Ясновельможні пани! — кричав один, високий і довгий, як тичка, єврей, висунувши з купи своїх товаришів бідолашну свою пику, спотворену страхом — Ясновельможні пани! Тільки слово дайте нам сказати, одне слово; ми таке оповістимо вам, чого ще ніколи ви не чули, таке важне, що й не сказати, яке важне.
— Ну, нехай скажуть! — мовив Бульба, що завжди любив вислухати винуваченого.
— Ясні пани! — мовив єврей. — Таких панів ще ніколи не бачено. Їй-богу! ніколи. Таких добрих, хороших і хоробрих не було ще на світі… — Голос його завмирав і тремтів від страху. — Як можна, щоб ми думали про запорожців щонебудь негарне! Ті зовсім не наші, оті, що орендарюють на Україні! Їй-богу, не наші! то зовсім не євреї, то чортзна-що. То таке, що тільки поплювати на нього, та й кинути. Ось і вони скажуть. Правда ж, Шльомо, або ти, Шмуль?
— Їй-богу, правда! — відповіли з натовпу Шльома й Шмуль у подертих ярмулках, обидва бліді, як глина.
— Ми ніколи ще, — казав знову довгий єврей, — не знюхувалися з ворогами. А католиків ми й знати не хочемо: хай їм чорт
