войовитою юрбою, відомою під назвою запорізького війська, яке в зовнішньому свавільному безладді своєму зберігало лад, обдуманий для часу бою. Кінні їхали, не обтяжуючи й не підгарячуючи коней, піші йшли тверезо за возами, і весь табір посувався тільки ночами, відпочиваючи вдень і вибираючи для того пустирі, незалюднені місця та ліси, яких було тоді ще досталь. Засилали наперед пластунів та розвідувачів дізнаватися й вивідувати: де, що й як. І часто в тих місцях, де найменше могли сподіватися їх, вони появлялися раптово — і все тоді прощалося з життям: пожари охоплювали села; худобу й коней, яких не гнали з військом, вибивали тут же на місці. Здавалося, більше бенкетували вони, ніж справляли похід свій. Дибом стало б тепер волосся від тих страшних пам'яток лютості півдикої доби, які рознесли скрізь запорожці. Повбивані немовлята, обрізані груди у жінок, здерті шкури з ніг по коліна у випущених на волю, — одне слово, великим грошем сплачували козаки колишні борги. Прелат[1] одного монастиря, почувши про наближення їх, прислав від себе двох
- ↑ Католицький епіскоп.
