місто, здавалося, заснуло; шпилі, і дахи, і частокіл, і мури його тихо спалахували відблисками далеких пожарищ. Андрій обійшов козацькі ряди. Багаття, біля яких сиділа варта, от-от готові були погаснути, і самі вартові спали, перекусивши саламахою й галушками на весь козацький апетит. Він подивувався з такої безтурботності, подумавши: добре, що нема близько ніякого сильного ворога, і нікого боятися. Нарешті, і сам підійшов до одного з возів, виліз на нього і ліг горілиць, підклавши собі під голову закладені назад руки; не міг заснути і довго дивився на небо: воно все було відкрите перед ним; чисто й прозоро було в повітрі; гущина зірок, що утворювала молочну дорогу і поясом переходила по небу, вся була залита світлом. Часом він ніби забувався, і якийсь легкий туман дрімоти заслоняв на мить перед ним небо, і потім воно знов прояснялось і ставало видне.
В цей час, здалося йому, майнув перед ним чудний образ людського лиця. Думаючи, що це були звичайні чари сну, які зараз же розвіються, він дужче розплющив очі свої і побачив, що до нього справді нахилялося якесь змарніле, висохле обличчя і дивилося просто йому в вічі. Довге й чорне, як вугіль, волосся,
