життя. Він подивився ще раз на неї пильно і раптом скрикнув на весь голос! — Ти татарка! служанка панночки, воєводиної дочки!
— Тсс! — мовила татарка, склавши благально руки, тремтячи всім тілом і повернувши разом з тим голову назад, щоб бачити, чи не прокинувся хто від такого дужого вигуку Андрія.
— Скажи, скажи, чого, як ти тут? — говорив Андрій, майже задихаючись, шепотом, що уривався кожну мить від внутрішнього хвилювання: — де панночка, жива ще?
— Вона тут, у місті.
— У місті? — промовив він, ледве знову не скрикнувши, і почув, що вся кров раптом прилинула до серця: — чого ж вона у місті?
— Того, що сам старий пан у місті: він уже півтора року, як сидить воєводою в Дубні.
— Що ж вона, замужем? Та кажи ж бо, яка ти чудна, що вона тепер?..
— Вона другий день нічого не їла.
— Як?
— Ні в кого з міських людей нема вже давно шматка хліба. Всі давно їдять саму землю.
Андрій остовпів.
— Панночка бачила тебе з міського вала
