Сторінка:Гоголь М. Тарас Бульба (1937).djvu/85

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

І він пішов до возів, де зберігалися запаси, що належали їхньому куреню. Серце його билося. Все минуле, все, що було заслонене, заглушене теперішніми козацькими біваками, суворим бойовим життям, все сплило разом на поверхню, потопивши, в свою чергу, теперішнє. Знов виринула перед ним, мов би з темної морської безодні, горда жінка; знов блиснули в його пам'яті прекрасні руки, очі, сміхотливі уста, густе темнооріхове волосся, кучерями розсипане по грудях, і всі пругкі, в доладній гармонії створені члени дівочого стану. Ні, вони не згасали, не зникали в грудях його, вони поступилися тільки, щоб дати на час простір іншим могутнім рухам. Але часто, часто бентежили вони глибокий сон молодого козака, і часто, прокинувшись, лежав він без сну на постелі, не вміючи пояснити причини тому.

Він ішов, а серце билося дужче, дужче від самої думки, що побачить її знов, і тремтіли молоді коліна. Прийшовши до возів, він зовсім забув, чого прийшов: підніс руку до лоба і довго тер його, намагаючись пригадати, що йому треба робити. Нарешті, здригнувся і весь пройнявся переляком: йому раптом прийшло на думку, що вона вмирає з голоду. Він