кинувся до воза і схопив кілька великих чорних хлібин собі під пахву; але подумав тут же: чи не буде ця їжа, годяща для дужого, невибагливого запорожця, грубою й негожою для її ніжної статі. Тут згадав він, що вчора кошовий дорікав кашоварам за те, що зварили за один раз усе гречане борошно на саламаху, тим часом як його вистачило б на добрих три рази. Цілком певний, що він знайде вдосталь саламахи в казанах, він витяг батьківський похідний казанок і з ним рушив до кашовара їхнього куреня, що спав біля двох десятиведерних казанів, під якими ще жеврів жар. Заглянувши в них, він здивувався, побачивши, що обидва порожні. Треба було нелюдської сили, щоб усе те з'їсти, тим більше, що в їхньому курені лічилося людей менше, ніж в іиших. Він заглянув у казани інших куренів — ніде нічого. Мимохіть спала йому на думку приказка: „запорожці, як діти: коли мало — з'їдять, коли багато — теж нічого не зоставлять“. Що робити? Був одначе ж десь, здається, на возі батькового полку, мішок з білим хлібом, який знайшли, пограбувавши манастирську пекарню. Він прямо підійшов до батьківського воза, але на возі його вже не було: Остап узяв його собі під голови
