і, простягшись поруч на землі, хропів на все поле. Він схопив мішок одною рукою і смикнув його враз так, що голова Остапова впала на землю, а він сам схопився спросоння і, сидячи з заплющеними очима, загукав щосили: — Держіть, держіть бісового ляха! та ловіть коня, коня ловіть! — Замовч, я тебе вб'ю — крикнув злякано Андрій, замахнувшись на нього мішком. Але Остап і без того нічого не казав більше, притих і пустив такого хропу, що від дихання ворушилася трава, на якій він лежав. Андрій боязко озирнувся на всі боки, щоб подивитися, чи не збудило кого з козаків сонне марення Остапове. Одна чубата голова справді підвелася в найближчому курені і, повівши очима, скоро знов лягла на землю. Переждавши хвилин зо дві, Андрій, нарешті, рушив із своєю ношею. Татарка лежала, ледве дихаючи. — Вставай, ходім! усі сплять, не бійся! Чи піднімеш ти хоч одну з оцих хлібин, якщо мені незручно буде захопити всі? — Сказавши це, він перекинув собі на спину мішки, потяг, ідучи повз один віз, ще один мішок з просом, узяв навіть у руки ті хлібини, які хотів був віддати нести татарці, і, трохи зігнувшись під вагою, ішов відважно між рядами сонних запорожців.
