чіння, а, навіть, з початком ХІІІ в., хоч і на короткий час стає знову княжою столицею. Сталося це по смерти галицького князя Романа Мстиславича, який полишив по собі нелітніх синів Данила і Василька. Тоді то „крамольні“ галицькі бояре відмовивши Романовичам права наслідства, покликали до себе трьох синів Ігоря Святославича. При поділі волостей (1206 р.), Звенигород припав Романові Ігоревичеві, який княжив тут до 1212 р. І хто знає, яка була б дальша доля Звенигорода, як би не кровожадність Ігоревичів, якою підняли галицьких бояр проти себе. Неспокійні й віроломні бояре, пригадали собі ними ж таки покривджених Романовичів, які з свого боку постаралися про мадярську „інтервенцію“.
У 1208 р. рушили Романовичі з Мадярами на Галичину. Зайнявши Перемишль, пішли на Звенигород, де мали з ними зєднатися помічні війська з Польщі, Белза та південної Волині. Щоби перешкодити 3єдиненню цих військ, виступили союзники Романа Ігоревича — Половці, які примусили Волинців до бою при переході через ріку Липу. Волинці перемогли, а Роман побіг шукати підмоги у руських князів. Одначе в Шумську полонили його Мадяре, супроти чого Звенигородці піддалися. Мадяре пішли далі на Галич, а Звенигород разом з тим втратив своє столичне значіння, так таки раз на все. Тепер вже рідко коли згадують наш город літописи, хіба тільки принагідно. Довідуємося прим., що в 1221 р. „держав“ Звенигород боярський ватажок Судислав з „ласки і чести великої“ князя Мсти-
