ників уряду, самі собі „na fancye chłopstwa sokalskiego, z roznych stron zebraney chalastry otszczepencow“ підчас вечірні в церкві св. Миколи, напали на позовників, які заперлися в церкві; був тоді торговий день і зібране в місті „хлопство, пяне, грубе, побунтоване яко бестії“, напало під проводом Пузини на церкву й тоді, як луцький владика кричав: „бийте, добувайтеся до тих поганців“, вірвалися до середини, духовників побили й пошарпали, св. Тайни по землі розкинули й ногами потоптали, образ св. Йосафата зі стіни скинули й порубали кричучи, що це не Йосафат але „душехват“, тіло покійного о. Василя Черникевича, що лежало на марах готове до похорону, збезчестили, за бороду шарпали й нахвалялися собакам на поталу викинути, вівтар спрофанували, усі книги забрали й погулявши по церковних домах, усе знищили й спліндрували…
Так говорить позов, самозрозуміло перебільшуючи все й опоганюючи мотиви, які пірвали сокальщан до такого святотацтва. Для нас ці мотиви ясні й зрозумілі. Вони теж ще раз порвали сокальщан до нового оружного зриву в момент, коли над Сокалем знялося кріваве полумя Хмельниччини.
Львівський райца Самійло Кушевич, описуючи побідний похід Хмельницького крізь Галичину в свойому листі з 7-го вересня 1648 р. говорить м. и., що „Pod Sokalem in armis stanęło skofederowane chłopstwo.