Якийсь час ходив по камері. Потім впав на тапчан і заснув тривожним сном.
Снилося галицьке місто й рідне село, Остапчук і Галіцкій, та ще хтось ніжний й ласкавий, про зустріч з ким мріяв, як переходив Збруч.
Потяглися одноманітні, сірі дні. Темрява й тиша гнітили, вимотували нерви.
Дозорець, кацапчук Арбузов на кожну спробу забалакати хоч би шепотом, щоб почути людський голос — лише пророблював свої маніпуляції пальцем коло уст і носа. Другий, кацапчук Котєльніков, — робив німу жахливу міну й загрожуюче кивав пальцем.
Двері відмикалися три рази. Рано дозорець забирав відро-„парашу“ і подавав півфунтову пайку хліба та бляшанку з під консервів чистого окропу. На обід що дня подавав ту саму бляшанку ріденької пісної зупи звареної з сильно стухлого пшона[1]. У вечері знову бляшанка окропу.
Хліб з'їдався відразу, не заспокоюючи голоду. Від пшонянки бурчало в роздратованому шлункові. Дужий орґанізм вимагав їжі. Хмара чув, як з кожним днем падав на силах. Від кілька хвилинного ходження по камері — закручувалося в голові.
Все довше пролежував на тапчані гамуючи думками крик голодного тіла.
- ↑ Подільська заготконтора передала губ. ҐПУ більше двох тисячів пудів зіпсутого у складах пшона. Цим пшоном годували в'язнів у тюрподі ҐПУ на протязі цілого 1924 і початку 1925 року.
