Арбузов з сяючим від задоволення калмицьким обличчям — закрутив головою.
— О — ні, товариш начальник! Я її з отаманом положу, а чоловіка — набік!
Очі жінки злякано закруглилися.
— Я вас прошу! Не робіть цього…
Вся зграя зайшлася голосним реготом.
— Ну — досить! — стукнув Галіцкій рукою по столі — давай у той переділ!
Наступний переділ гаражу, була зацементована кругом кімната. Цементна підлога нахилена трохи вперед і до рівчака на середині, по якому кров розстріляних збігала до старого кльозету. На пів метра від задньої стіни стояла дощана загорода, за якою був пісок. Дошки на середині були подіравлені кулями й заляпані темними плямами.
Смертників поставили в чергу коло правої стіни: з переду Оніщенка, потім жінку, потім Хмару.
Рубцов підійшов до „стєнкі“, заклав до карабіна набій і кивнув Оніщенкові пальцем. Той оглянувся, мовчки кивнув головою дружині й пішов до Рубцова.
— Ставай лицем до стіни! Ближче!
Жінка глухо застогнала і замкнувши очі поклала назад себе голову на плече Хмари. Сотні шматків почувань та думок вихром крутилися в цю хвилину в голові отамана і одною з них, смішною й дикою в цім положенні — був жаль, що ніколи вже не притисне до грудей жіночого тіла, ніколи вже не вип'є радощів кохання…
Глухо вибухнув постріл. Чашка Оніщенка злетіла з голови і, вдарившись до дощок, ляпнула на них новими плямами.
